Автор Рік тому, 24 липня 2024 року, на Донеччині загинув командир кулеметного взводу 58-ї окремої мотопіхотної бригади Олександр Цебрій, відомий під позивним Мер. У цей же день він встиг дати останнє інтерв’ю, а також зафільмувати свій фінальний бій, який закінчився штурмом ворожого укріплення під Новодонецьким. Бій виграли, але російська міна забрала життя Мера.
До повномасштабного вторгнення Олександр Цебрій очолював місто Умань, а на війні став опорою для побратимів. У розмові, яка стала його прощальним словом, він чесно розповів про фронтові будні, порятунок товариша, політичні переслідування та нереалізовану мрію зійти на Еверест.
“Я витягав побратима з мінного поля, і це було найважче у моєму житті”
У спогадах Мера – ранковий туман, мінне поле й небезпека, що підкрадається крізь гуркіт техніки. Разом із розвідником та сапером вони вирушили прокладати шлях, але Руслан, сапер, підірвався на міні.
Олександр залишився один і тягнув пораненого через 500 метрів мінного поля, не маючи прикриття, без дронів, лише з вірою в те, що зможе врятувати свого. Руслан був при тямі, але нічого не бачив через травму очей. Цебрій згадував: це була не героїка, а буденна, жорстка реальність піхоти.
“Мені прямо сказали: ти мером більше не будеш”
Цебрій керував Уманню з 2015 по 2020 рік. Найскладнішим періодом називав пандемію COVID-19. Тоді місто закривали, блокували в’їзд, скасовували масові заходи. Він відстоював рішення громади не допустити паломництва на Рош га-Шана в умовах епідемії. Пройшов шлях до Києва, ночував під Офісом президента, аби домогтися рішення.
Згодом, за словами Цебрія, йому дали зрозуміти, що політична кар’єра завершена. На виборах проти нього виставили “клонів”, спершу відмовили в реєстрації, а потім, попри тиск громадськості, допустили – але вже зі сфальсифікованим процесом.
“Ми просунулись на 500 метрів – без жодного пострілу”
Один із найемоційніших моментів інтерв’ю – спогад про те, як група Цебрія ночами копала нову позицію в сірій зоні. Це була лінія, що багато разів переходила з рук у руки. Штурм міг обернутися десятками втрат. Тож рішення було інше – тиша, лопати, маскування.
Одного разу під танком, у ворожому тилу, він опинився сам – через паніку частини бійців. Але згодом повернувся разом із тими, хто мав сміливість піти знову. Через місяць їхнє укріплення змінило лінію фронту – без жодного пострілу, лише завдяки рішучості та витримці.
“Якби не крали, ми вже були б на кордонах 1991 року”
Цебрій жорстко критикував вищі щаблі влади. Його обурювали корупційні схеми, провали в закупівлях і забезпеченні війська. Він говорив прямо: якби можновладці справді працювали на перемогу, а не “пиляли” бюджети, Україна давно відстояла б свої кордони.
“Це не кіно. Тут кров не бутафорна. І герої тут не виживають – вони вмирають. Але вмирають за справжнє.”
Він вірив у силу народу, у здатність перемогти, якщо кожен буде чесним, відповідальним і незламним.
Останнє слово людини, яка не відступала
Життя Олександра Цебрія обірвалося в день, коли він знову пішов уперед. Як і в цивільному житті, на війні він був там, де найважче. Його слова – не про себе, а про побратимів, про чесність і відданість. Його смерть – ще один доказ, що свобода не приходить без крові. І що найбільша мужність – бути собою до кінця.
Коментарі